Коли людина живе своє життя, то часто не усвідомлює, що щось не так. Вона дивиться на себе через логіку і бачить, що у неї ж “все нормально”. Є дах над головою, своя зайнятість протягом дня, близькі люди, і в цілому – основні сфери життя благополучні.

І коли людина помічає, що їй важко жити, то не завжди знаходить цьому пояснення. Є просто тривога, напруга, відчуття “мені погано”.
З роками воно стає настільки звичним, що навіть в голову не приходить, що існує проблема. Сама людина і її близькі можуть думати, що “це такий настрій у неї”, “життя в принципі не подарунок”, “доля нещаслива”.

Людина не вважає свою тривогу чи напругу аж настільки критичною, щоб йти до психолога. Вона розуміє, що не потерпає від тривожного розладу, вигоряння, депресії чи інших станів, які люди вже знають як “обґрунтовані” приводи для звернення за допомогою до спеціаліста. Але при цьому об’єктивно людині щодня важко вивозити це життя.

Ця людина добре знає, що повинна бути сильною, повинна старатися, повинна бути зручною і відгукливою. А значить – більше орієнтуватися на потреби і очікування інших.
І тут як раз виникає звичка фокусувати увагу на тому, що відбувається саме з іншими, а не з собою.
Такий спосіб жити буквально блокує можливість помітити, наскільки довго людина терпить, і вчасно усвідомити, що давно час поспілкуватися про себе.

Гіперповинність – це стан, у якому людина живе під постійним внутрішнім тиском “я повинна”, має надвисокі вимоги до себе, бере на себе надмірну відповідальністю за інших, намагається все контролювати, живе з почуттям повинності перед іншими, часто страждає від почуття провини, має надвисокі очікування від себе щодо результатів у всіх сферах, і постійно відчуває, що ще недостатньо зробила, щоб мати право на спокій.

Людині з гіперповинністю від себе завжди треба більше.
Вона хоче бути “кращою мамою” для своєї дитини. Не з бажання бути краще за інших, як це буває у людей з нарцисичними рисами. А через абсолютну “повинність” перед дитиною, яка в уяві мами з гіперповинністю сприймається як зобов’язання забезпечити дитині найкраще.
Людина хоче бути “гарною донькою” для своїх батьків. Бо вона все життя “повинна” віддячувати їм за те, що вони її народили.
Їй вкрай важливо бути “найкращою дружиною”, “уважною подругою”, “супер професійним спеціалістом”. Бо ніби тільки так вона може заслужити право взагалі виконувати ці ролі.

Стан гіперповинності робить з людини дуже добру, приємну, відповідальну особистість, якою оточуючі зазвичай задоволені. Людина постійно отримує підтвердження ззовні, що всім подобається її спосіб обходитися з іншими.
Вона попіклується, допоможе, зробить зручно, приділить увагу і надасть підтримку.
Всім, окрім себе.
Бо гіперповинність вимагає жити для інших.

І навіть коли йдеться про соціально-економічні досягнення і успішний успіх, людина з гіперповинністю безсвідомо намагається досягти цього саме для інших.
Щоб батьки були задоволені – “ось вона/він у нас який!”.

У своїй роботі я постійно помічаю прояви гіперповинності.
Коли жінка не може наважитися на розлучення, бо відчуває тиск установки “я повинна зберігати сім’ю”.
Коли мама грає з дитиною попри вигоряння, бо “повинна” забезпечувати дитині якісну увагу.
Коли доросла дочка не може обмежити токсичне спілкування з матір’ю, яке її руйнує, бо вона “повинна бути вдячною”.
І навіть коли людина намагається працювати над своєю самооцінкою, впевненістю чи іншими особистісними якостями, вона все одно очікує результат, який би допоміг їй бути кращою для інших.

Гіперповинність – це не вирок. Це звичний спосіб жити більше для інших, ніж для себе.
І це точно можна змінити.

© Анастасія Карченкова, психолог