Тягне мене назад. Здається, що і через 10 років я буду почуватися у Німеччині чужою. Хочеться до своїх. Перші два роки була в стані невизначеності, ніби висиш над прірвою. Відчуття “Куди податися?” тиснуло щодня. Треба було обирати. 

Як сказали колеги у навчальній групі, у нас “дітоцентрована сім’я”. Я визнаю це. Потреби та інтереси дітей завжди будуть на першому місці. Якщо обирати між моїм самопочуттям у Німеччині та гарною адаптацією дітей у школі, то діти мають жити своє адаптоване життя вже тут.

Можливо, це неправильно з якоїсь точки зору. Але я б не змогла пробачити собі, що знову ламається життя дітей, знову все наново. Школа, друзі… Виклики життя на Батьківщині…

Тому змушена стикатися з наслідками свого вибору. Я чужа тут, і це доволі надовго. Можливо колись через 10-15 років буде інший вибір)) Вже за свої інтереси. Та, мабуть, буде запізно.

Хто б міг подумати, що еміграція буде для мене таким важким досвідом. Особливо, зажаючи на те, що до 2022 я років 5-6 серйозно розмірковувала про переїзд до Польщі, або Канади… Двічі ми грали у лотерею green card. 

Або Німеччина не моя країна, або поганий з мене емігрант. Все життя я вимушено переїжджаю, з самого дитинства. Навіть у моєму свідоцтві про народження стоїть одне місто, а фактично народилася в іншому.

Вибір позбавляє нас частини можливостей. Коли ти обираєш щось одне, то інше залишається недоступним. Це переживається як втрата. 

Обирати між двома варіантами тим важче, чим більше важливих цінностей пов’язано з обома.

Вибір означає втрату чогось важливого. Але одночасно з тим вибір дає можливість нарешті рухатися кудись вперед.

Про це можна говорити. Це можна усвідомлювати.

Тому побачимося на сесії 🤝 

Якщо ви поки не наважуєтеся звернутися до психолога, то ви можете пропрацювати свої питання в онлайн-групі для жінок ✨БУТТЯ✨.

© Анастасия Карченкова, клінічний психолог, сімейний, перинатальний консультант