БІЛЬ ВИМУШЕНОЇ ЕМІГРАЦІЇ

Ми двічі втрачали життя. Своє місто, рідних, дім, друзів, плани, мрії, звичний побут, спосіб відпочинку… все те, про що були мої дні.

💥 Квітень 2014.
Ще не віриш, що воно відбувається, але складаєш речі по коробках. Сортуєш своє життя на «важливе» і «не дуже важливе». Всього не візьмеш з собою. Значну частину речей втрачаєш.
Ще не знаєш, що роками будеш згадувати ту саму книжку, що так і залишилася на поличці. І ту картинку, яку подруга подарувала… А також частину Себе, що тепер назавжди там, у Донецьку.

💥 Лютий 2022.
Вже максимально твереза реакція. Зважаючи на страшний досвід зі зникненням чоловіка у серпні 2014, миттєве рішення бігти світ за очі. В нікуди.
Знову валізи. «Найважливіші», з якими можна пішки з дітьми перейти кордон, та «додаткові», якщо пощастить і чоловіка пропустять.

Вдруге втрачено не тільки місто, друзів і дім. Тепер це і країна, і мова, і Дніпро, і ліси, і море, і українське повітря…
Цього разу десь там залишається не тільки близьке і рідне, а значна частина Ідентичності.

Еміграція буває різною.
Одна справа, коли люди роками планують і готуються до нового життя.
І зовсім інша, коли це стається раптово і вимушено.

Третій рік я вибудовую наново свою Ідентичність. Особливо у 2022 було гостро боляче через відсутність розуміння «ХТО Я?».
Починати з нуля вдруге важче, бо ніколи вже не зникне опасіння «а раптом і втретє доведеться все знову?..».

Цей досвід навчив не прив’язуватися, не вкорінюватися…
Але неможливо жити «на валізах».
Реальність пропонує одночасно дозволити виникати новим звичкам і зв’язкам, і одночасно з тим усвідомлювати, що це може бути ненадовго.

Ніяких гарантій.
Безпека триває тільки «тут і тепер».
Впливати на майбутнє можна тільки частково.
З прийняттям стає легше.