Колись пішла вона по справах до Блідого Гриба. У неї завжди був привід, щоб відняти у нього ще трішки сил та часу.

Справа щоразу була у тому, що Жалюці давала прочухану дивна домашня рослинка. Їй ніколи неможна було догодити.
Якщо світило сонечко, то листя її могли опалюватися.
Як хмари затягували небо, стовбур йшов хворобливими плямами.
А коли йшов дощ, коріння починало гинути від зайвої вологи.

Блідий Грибочок сприймав страждання Жалюки близько до серця і намагався допомогти.
Звичайно, як вони сідали пити чаю, то розмірковували про вибагливість Жалюкіної рослини, аж поки сонце не добігало іншого краю неба.

– Боже, як я втомилася… – позіхала годинами стурбована хазяйка.
Було таке враження, що вона несе найважчий тягар, які тільки буває в світі.

– Може, тобі треба віднести її до лікаря Равлика?, – пропонував Блідий Грибочок.
– Ні. Ти ж знаєш, що Равлик скаже. Він почне говорити про якість насіння… Не хочу того чути.

І так вони могли сидіти до вечора, щоб кожен встиг отримати своє від цієї малозмістовної розмови.

Блідий Гриб мав потребу відчувати свою “хорошість” і посиденьки з постраждалою від домашнього рослинного насильства давали йому можливість відчути свою значущість.

Безсовісна Жалюка ж мала право годинами отримувати якісну увагу і співчуття від іншого, не дивлячись на те, що у Гриба взагалі-то була і своя купа справ.
Але він завжди був ради її жаліти. Бо хто ж, як не він.

© Анастасия Карченкова, клінічний психолог, сімейний, перинатальний консультант