БІЛЬ ВИМУШЕНОЇ ЕМІГРАЦІЇ

Ми двічі втрачали життя. Своє місто, рідних, дім, друзів, плани, мрії, звичний побут, спосіб відпочинку… все те, про що були мої дні.

💥 Квітень 2014.
Ще не віриш, що воно відбувається, але складаєш речі по коробках. Сортуєш своє життя на “важливе” і “не дуже важливе”. Всього не візьмеш з собою. Значну частину речей втрачаєш.
Ще не знаєш, що роками будеш згадувати ту саму книжку, що так і залишилася на поличці. І ту картинку, яку подруга подарувала… А також частину Себе, що тепер назавжди там, у Донецьку.

💥 Лютий 2022.
Вже максимально твереза реакція. Зважаючи на страшний досвід зі зникненням чоловіка у серпні 2014, миттєве рішення бігти світ за очі. В нікуди.
Знову валізи. “Найважливіші”, з якими можна пішки з дітьми перейти кордон, та “додаткові”, якщо пощастить і чоловіка пропустять.

Вдруге втрачено не тільки місто, друзів і дім. Тепер це і країна, і мова, і Дніпро, і ліси, і море, і українське повітря…
Цього разу десь там залишається не тільки близьке і рідне, а значна частина Ідентичності.

Еміграція буває різною.
Одна справа, коли люди роками планують і готуються до нового життя.
І зовсім інша, коли це стається раптово і вимушено.

Третій рік я вибудовую наново свою Ідентичність. Особливо у 2022 було гостро боляче через відсутність розуміння “ХТО Я?”.
Починати з нуля вдруге важче, бо ніколи вже не зникне опасіння “а раптом і втретє доведеться все знову?..”.

Цей досвід навчив не прив’язуватися, не вкорінюватися…
Але неможливо жити “на валізах”.
Реальність пропонує одночасно дозволити виникати новим звичкам і зв’язкам, і одночасно з тим усвідомлювати, що це може бути ненадовго.

Ніяких гарантій.
Безпека триває тільки “тут і тепер”.
Впливати на майбутнє можна тільки частково.
З прийняттям стає легше.