БІЛЬ ВИМУШЕНОЇ ЕМІГРАЦІЇ

Ми двічі втрачали життя. Своє місто, рідних, дім, друзів, плани, мрії, звичний побут, спосіб відпочинку… все те, про що були мої дні.

Квітень 2014.
Ще не віриш, що воно відбувається, але складаєш речі по коробках. Сортуєш своє життя на “важливе” і “не дуже важливе”. Всього не візьмеш з собою. Значну частину речей втрачаєш.
Ще не знаєш, що роками будеш згадувати ту саму книжку, що так і залишилася на поличці. І ту картинку, яку подруга подарувала… А також частину Себе, що тепер назавжди там, у Донецьку.

Лютий 2022.
Вже максимально твереза реакція. Зважаючи на страшний досвід зі зникненням чоловіка у серпні 2014, миттєве рішення бігти світ за очі. В нікуди.
Знову валізи. “Найважливіші”, з якими можна пішки з дітьми перейти кордон, та “додаткові”, якщо пощастить і чоловіка пропустять.

Вдруге втрачено не тільки місто, друзів і дім. Тепер це і країна, і мова, і Дніпро, і ліси, і море, і українське повітря…
Цього разу десь там залишається не тільки близьке і рідне, а значна частина Ідентичності.

Еміграція буває різною.
Одна справа, коли люди роками планують і готуються до нового життя.
І зовсім інша, коли це стається раптово і вимушено.

Третій рік я вибудовую наново свою Ідентичність. Особливо у 2022 було гостро боляче через відсутність розуміння “ХТО Я?”.
Починати з нуля вдруге важче, бо ніколи вже не зникне опасіння “а раптом і втретє доведеться все знову?..”.

Цей досвід навчив не прив’язуватися, не вкорінюватися…
Але неможливо жити “на валізах”.
Реальність пропонує одночасно дозволити виникати новим звичкам і зв’язкам, і одночасно з тим усвідомлювати, що це може бути ненадовго.

Ніяких гарантій.
Безпека триває тільки “тут і тепер”.
Впливати на майбутнє можна тільки частково.
З прийняттям стає легше.